Філософія відкритого мислення та навчання 2.0: моє бачення

як на мене, “Вирвані сторінки з автобіографії” Матіос – краще за “Записки”. Чесніше, бо відважніше.

Дмитро Дроздовський – сильно написано як підсумок, чому зірвався тур Ліни Костенко.
http://www.dt.ua/newspaper/articles/75344#article

http://community.livejournal.com/chto_chitat/8204453.html
Відгуки з Росії

ЛІНА КОСТЕНКО ЇДЕ ДО ТЕРНОПОЛЯ – ОТ!
http://te.20minut.ua/news/10194013

Роман просто шедевр! Нічого подібного сучасного не читала.Навіть в назві не тільки паралель з Гоголем, а про САМА кудись ШЕДШИХ, відчувається призив до обєднання всіх народів України(не залежно навіть від віри). бо по одинці вирішити нас легко зламати.Всі проблеми, що піднімає автор роману можливо спільними зусиллями.Герой роману не божевільний, а сам собі шедший-сама велика проблема його і всіх нас. Спаибі і дай Бог здоровя автору.

В цій книзі  тільки ПРАВДА, гірка і дотепна!!!!!!!!!!!Божевільний той, хто цього не зрозумів!

“Чим пояснити ажіотаж навколо роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”?- Ліна Костенко заслужено відома людина, яка вміє говорити правду. Від неї чекають, що авторка чесно скаже, що думає. Спрага правди у суспільстві, стомленому від суцільної брехні й подвійних стандартів, – одна з причин успіху книжки. Проте роман абсолютно непереконливий психологічно. Не вірю, що 35-літній програміст так перейматиметься двійками з української мови в сусідського хлопчика. Не вірю, що розмови про національну ідеологію можуть надати сенсу існуванню. А більше цей персонаж нічого, здається, робити не пробує. Навряд, щоб сучасного читача захопив пафос, натомість ні аналітики, ні психологічного аналізу, ні, вже зовсім просто кажучи, насолоди від тексту я не дошукалася. Фінал роману фальшивий – апофеоз помаранчевої революції, всі герої заговорили українською. Дай Бог, щоб було так, але так не є і бути не могло за жодних обставин. Культурна ситуація не міняється одним-єдиним зусиллям, навіть і хтозна-яким героїчним. За місяць не подолати й не надолужити багато десятиліть занепаду. Потрібна велика, кропітка культуртреґерська, як любив висловлюватися Микола Зеров, праця. . Та й досвід 2004-го сьогодні осмислюється неоднозначно.Письменники не навчають, вони можуть розказати лише про себе. Якби роман Ліни Костенко був сповіддю жінки, що пережила стільки, як пережила вона, мені було б страшенно цікаво. А коли вустами програміста переконують у доволі банальних істинах і проповідують національну й державницьку ідеологію – це розраховано на підлітка. Ажіотаж навколо книжки – підлітковий синдром нашого суспільства, бажання вмить отримати відповіді на всі питання. А так не буває” (Віра Агєєва, літературознавець, м. Київ)
Джерело: Gazeta.ua